Доброго дня!

Відповідно до ч.5 ст.11 ЗУ «Про військовий обов’язок і військову службу» (http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2232-12/print1493126871845532) громадянам України, які мають освітній ступінь вищої освіти не нижче бакалавра, пройшли повний курс військової підготовки за програмою підготовки офіцерів запасу, склали встановлені іспити та атестовані до офіцерського складу, присвоюється відповідне первинне військове звання офіцера запасу. У разі потреби вони за наказом Міністра оборони України підлягають призову для проходження військової служби осіб офіцерського складу.

Тобто, офіцерів запасу можуть призвати для проходження військової служби особами офіцерського складу.

Проте, на разі відомо лише те, що 30 червня 2017 року Міністром оборони України було підписано наказ про призов офіцерів запасу і подальшому він був переданий для підписання у Міністерство юстиції України. Однак, на даному етапі у вільному доступі немає інформації про затвердження Наказу Міністра оборони України Міністерством юстиції.

Окрім цього, зазначу, що у чинному законодавстві існує колізія. А саме, у п.10.1 Наказу Міноборони України «Про затвердження Інструкції, про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України» (http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/z0438-09/paran14#n14) вказано, що громадяни України віком до 43 років, яким присвоєно відповідне первинне військове звання офіцера запасу у разі потреби наказом Міністра оборони України можуть бути призвані на військову службу за призовом осіб офіцерського складу.

В той же час п.60 Положення про проходження військової служби особами офіцерського складу, прапорщиками (мічманами) Збройних Сил України затвердженого Указом Президента України передбачає, що в мирний час за наказом Міністра оборони для проходження військової служби може бути призвано офіцерів запасу віком до 30 років.

З огляду на те, що ці два нормативно-правових акта суперечать один одному, а Положення затверджене Указом Президента України має вищу юридичну силу, то на мою думку, Міністерство юстиції України повинно повернути Наказ Міністерства оборони про призив офіцерів запасу.

Доброго дня! Відповідно до ч.2 ст.46 ЗУ «Про вищу освіту» (http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1556-18/page4) здобувач вищої освіти має право на перерву у навчанні у зв’язку з обставинами, які унеможливлюють виконання освітньої (наукової) програми (за станом здоров’я, призовом на строкову військову службу у разі втрати права на відстрочку від неї, сімейними обставинами тощо). Таким особам надається академічна відпустка в установленому порядку. Відповідно до п.1 ч.2 ст.61 вказаного Закону до здобувачів вищої освіти відноситься така категорія осіб як «студент». Студент - особа, зарахована до вищого навчального закладу з метою здобуття вищої освіти ступеня молодшого бакалавра, бакалавра чи магістра. Тобто, за наявності обставин, які унеможливлюють виконання освітньої (наукової) програми студент, не залежно від обраної ним форми навчання, має право на отримання академічної відпустки. Відповідно до абз.3 Загальної частини Положення про академічні відпустки та повторне навчання в вищих закладах освіти (http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0325-96) максимальна тривалість академічної відпустки встановлюється до одного року. При необхідності тривалість академічної відпустки може бути продовжена ще на один рік.

Доброго дня!

Відповідно до абз. 4 п. 41 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1153/2008/page2)черговим військовим званням є військове звання, наступне за тим, яке має військовослужбовець.

У ч.2 ст.5 ЗУ «Про військовий обов’язок і військову службу» (http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2232-12/paran90#n90) закріплено види військових звань.

Строки вислуги та перебування у військовому званні закріплені у Підрозділі ІІІ Розділу ІІІ Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1153/2008/page2).

Строк вислуги для кожного військового звання різний. Оскільки з Вашого запитання не можна визначити, яке звання буде черговим, тому раджу Вам ознайомитись з інформацією, яка міститься завказаними посиланнями.

Доброго дня!

Відповідно до ч.3 ст.11 ЗУ «Про відпустки» (http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/504/96-вр) щорічна відпустка за ініціативою власника або уповноваженого ним органу, як виняток, може бути перенесена на інший період тільки за письмовою згодою працівника та за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) або іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом у разі, коли надання щорічної відпустки в раніше обумовлений період може несприятливо відбитися на нормальному ході роботи підприємства, та за умови, що частина відпустки тривалістю не менше 24 календарних днів буде використана в поточному робочому році.

Отже, перенести Вам відпустку чи перервати її тривалість без Вашої письмової згоди не можуть.

Якщо Ви погодитесь і Вам буде надана відпустка у зазначені Вами строки, і в період з 06.07 по 24.07 Ви відправитесь на лікування і зможете підтвердити це листком непрацездатності, то відповідно до п.1 ч.2 ст.11 вказаного Закону у разі тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку, щорічна відпустка повинна бути перенесена на інший період або продовжена.

Тобто, відпустка повинна буди продовжена на таку кількість днів, під час яких Ви перебуваєте на лікуванні ( за умови що це підтверджується листком непрацездатності). У вказаному Вами випадку відпустка повинна були продовжена на 7 днів (за дні з 06.07 по 09.07 та з22.07. по 24.07).

Щодо наступного запитання, то відповідно до ч.1 ст. 19 ЗУ «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» (http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1105-14/page)застраховані громадяни Українимають право на матеріальне забезпечення та соціальні послуги за страхуванням у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності.

Відповідно до пп.1 ч.1 ст.22 ЗУ «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» допомога по тимчасовій непрацездатності надається застрахованій особі у формі матеріального забезпечення, яке повністю або частково компенсує втрату заробітної плати (доходу), у разі тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов’язаної з нещасним випадком на виробництві.

Тобто в період з 10.07. по 21.07. (під час яких Ви повинні перебувати на роботі) у разі тимчасової втрати працездатності Ви маєте право на матеріальне забезпечення.

Порядок надання виплат закріплений у ч.2 ст.22 вказаного Закону.

Отже, на основі викладеного можна дійти висновку, що відпустка повинна бути подовжена на кількість днів, під час яких Ви хворіли перебуваючи у відпустці (за умови підтвердження вказаного факту листком непрацездатності). Ви маєте право на матеріальне забезпечення у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності.

Доброго дня! Рекомендую з приводу написання такої претензіі звернутись до юриста. (Не бажано телефонувати хірургу і просити проконсультувати як вирізати запалений апендикс). За необхідності, наш офіс може підготувати відповідний документ.  

Для цього існує поняття "Необхідна оборона".   Частина 3 ст. 27 КУ визнає право кожного захищати своє життя та здоров'я, а також життя та здоров'я інших людей від протиправних посягань. Утіленням конституційних положень є ст. 36 КК України, згідно з якою кожна особа має право на необхідну оборону від суспільно небезпечного посягання незалежно від можливості уникнути його або можливості звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.  Згідно з ч. 1 ст. 36 КК України не є злочином спричинення шкоди особі, яка посягає, в стані необхідної оборони, тобто при захисті прав та інтересів особи, що захищається, або інших осіб, а також суспільних інтересів держави від суспільно небезпечного посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Дії в стані необхідної оборони, спрямовані на заподіяння шкоди особі, що посягає, можуть виявлятися в заподіянні тілесних ушкоджень, позбавленні волі, спричиненні матеріальних збитків, і навіть - у позбавленні життя. Право на захист є природним правом кожної людини, незалежно від її професійної, фізичної чи іншої підготовки. Кожен може скористатися правом на необхідну оборону, закон не зобов'язує це право застосовувати. Право на необхідну оборону не може бути необмеженим. Теорією кримінального права визначено, що правомірність необхідної оборони визначається умовами, що їх звичайно ділять на дві групи: 1) ті, що стосуються посягання; 2) ті, що стосуються захисту від нього. До умов, яким має відповідати посягання, від котрого особи можуть захищатися, спричиняючи шкоду особі, що посягає, належать:  - суспільна небезпечність посягання; - його наявність; - його реальність.

Суспільно небезпечним є посягання, здатне заподіяти істотну шкоду право-охоронюваним інтересам (особі, суспільству, державі). Найчастіше необхідна оборона здійснюється проти злочинного, тобто кримінально караного діяння (хуліганства, грабежу, зґвалтування тощо). Однак, вона можлива й від суспільно небезпечних дій неосудних, а також осіб, які не досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Як необхідну оборону потрібно розуміти дії, спрямовані на заподіяння шкоди тваринам, якщо їх напад скерований волею людини (тварина використовується як знаряддя посягання). Якщо напад тварини стався без упливу людини, то такі випадки слід розглядати за правилами крайньої необхідності. Не визнається такою, що перебувала в стані необхідної оборони, особа, котра заподіяла шкоду іншій особі, у зв'язку з тим, що остання вчинила дії, що хоча формально й містять ознаки злочину, але не заподіяли та не могли заподіяти істотної шкоди правоохоронюваним інтересам (за ч. 2 ст. 11) через малозначність (наприклад, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень підлітку, що зірвав на городі кілька суниць) (п. 10 ППВСУ "Про судову практику в справах про необхідну оборону" від 26 квітня 2002 р. № 1). Посягання мас бути наявне, тобто існувати в межах, які поширюються від безпосередньої загрози посягання та до моменту його переривання захистом або припиненням особою, що посягає. Суб'єктивне уявлення особи про початок або закінчення посягання має ґрунтуватися на фактичних обставинах конкретного випадку. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 1 з цього приводу дає таке роз'яснення (абз. 2 п. 2): "Слід мати на увазі, що стан необхідної оборони впливає не лише в момент суспільно небезпечного посягання а й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. При з'ясуванні наявності такої загрози необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дають особі, що захищається, підстави сприймати загрозу як реальну. Перехід використовуваних при нападі знарядь або інших предметів від нападника не завжди свідчить про закінчення посягання". Посягання наявне й тоді, коли воно призупинено, та може відновитися в будь-який момент. Але дії особи, що захищається, які заподіяли шкоду тому, хто посягає, не можуть вважатися вчиненими в стані необхідної оборони, якщо шкода заподіяна після того, як посягання було попереджено чи припинено, і в застосуванні заходів захисту явно не було необхідності. Посягання має бути дійсним, тобто таким, що реально існує, а не в уяві особи, яка захищається. В останньому випадку питання про відповідальність за заподіяну шкоду вирішується за правилами про уявну оборону. Також існують умови правомірності необхідної оборони стосовно захисту: - визначене законодавцем коло інтересів, які можна захищати;  - заподіяння шкоди тільки особі, що посягає; - неперевищення меж необхідної оборони. Особа згідно з ч. 1 ст. 36 КК України, має право захищати свої правомірні інтереси, а також законні інтереси інших осіб, суспільства, держави. Завдання шкоди при необхідній обороні буде правомірним лише тоді, коли вона завдана тільки тій особі, що посягає.

Згідно з роз'ясненням ППВСУ № 1 від 26. квітня 2002 р. відповідальність за випадкове заподіяння шкоди не причетній до нападу особі настає, залежно від наслідків, у зв'язку із заподіянням шкоди через необережність (абз. 3 п. 3).  Захист повинен не перевищувати меж необхідної оборони. Перевищенням меж необхідної оборони згідно із законом (ч. 3 ст. 36 КК України) вважається заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, що явно не відповідає небезпечності посягання чи обставинам захисту. При цьому законодавець передбачив, що перевищення меж необхідної оборони може бути тільки умисною дією. У зв'язку з цим кримінальна відповідальність за перевищення меж необхідної оборони можлива лише в двох випадках, передбачених нормами Особливої частини КК: умисне вбивство (ст. 118 КК України) й умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень (ст. 124 КК України).  Якщо при перевищенні меж необхідної оборони чи заходів, необхідних для затримання злочинця, заподіяно тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть, дії винного за відсутності умислу на позбавлення потерпілого життя належить кваліфікувати за ст. 124 КК України. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 1 від 26 квітня 2002 р. (п. 9) роз'яснює, що питання про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок перевищення меж необхідної оборони, має вирішуватись у відповідності до цивільного законодавства. Зважаючи на конкретні обставини справи, ступінь винності того, хто обороняється, і того, хто нападав, суд може зменшити розмір майнового стягнення. Шкода заподіяна в стані необхідної оборони, без перевищення меж останньої, відшкодуванню не підлягає (ст. 1169 ЦК). Щоб установити наявність або відсутність ознак перевищення меж необхідної оборони, суди мають зважати не лише на відповідність чи невідповідність знарядь захисту та нападу, а й на характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, та обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил, зокрема: місце й час нападу, його раптовість, неготовність до відбиття нападу, кількість нападників і тих, хто захищався, їхні фізичні дані (вік, стать, стан здоров'я) й інші обставини. Якщо суд визнає, що в діях особи є перевищення меж необхідної оборони, у вироку слід зазначити, в чому ж воно полягає (п. 5 ППВСУ від 26 квітня 2002 р. № 1). Частина 5 ст. 36 КК України визначає випадки, у яких перевищення меж необхідної оборони можливе, незалежно від того, якої тяжкості шкода заподіяна тому, хто посягає. Це застосування зброї чи будь-яких засобів або предметів для захисту: від нападу озброєної особи; групи осіб; для відвернення протиправного насильницького вторгнення в житло чи інше приміщення. Суспільно небезпечне посягання на законні права, інтереси, життя та здоров'я людини, суспільні інтереси чи інтереси держави може виникати в особи, що захищається, через сильне душевне хвилювання. Якщо в такому стані вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обставинам захисту, її дії слід розцінювати як необхідну оборону (ч. 4 ст. 36 КК України).

Необхідна оборона неможлива проти правомірних дій (наприклад, проти дій працівників міліції чи інших працівників правоохоронних органів або проти того, хто сам діє в стані необхідної оборони).

Стан необхідної оборони не виникає при провокації необхідної оборони. Це дії вчинені особою для того, щоб викликати стосовно себе насильницькі дії іншої особи, що використовуються як привід для заподіяння шкоди. Таку шкоду намагаються виправдати посиланням на стан необхідної оборони. У такому разі особа, що заподіяла шкоду, несе відповідальність на загальних підставах. У своїх рішеннях колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України визнала вчиненими у стані необхідної оборони такі дії: 1) завдання смертельної шкоди нападнику, озброєному саперною лопаткою; 2) спричинення легких тілесних ушкоджень особі, яка, використовуючи нікчемний привід, прийшла до квартири сусідів, порушила їх право на недоторканість житла та особи, вчинила сварку, розмахуючи ганчіркою; 3) завдання смертельної шкоди нападнику особою у стані сильного душевного хвилювання, коли вона не могла об'єктивно оцінювати реальність посягання й обґрунтовано вважала, що воно ще не завершено тощо. КК 1960 р. передбачав вчинення злочину при захисті від суспільно небезпечного  посягання, хоч і з перевищенням меж необхідної оборони, як обставину, що пом’якшує відповідальність при призначенні покарання (п.5 ч. 1 ст. 40 КК України). Ст. 66 чинного КК, в якій визначені обставини, які пом’якшують покарання при його призначенні, вчинення злочину при перевищенні меж необхідної оборони до таких обставин не віднесено, оскільки у цьому потреби немає: злочином перевищенням меж необхідної оборони закон про кримінальну відповідальність визнає лише вчинення у такому стані умисного вбивства чи умисного тяжкого тілесного ушкодження. Оскільки вчинення будь-яких інших суспільно небезпечних діянь при перевищенні меж необхідної оборони злочином не визнається, то і врахування зазначеної обставини при призначенні покарання об’єктивно неможливе.

Викладене дозволяє констатувати, що якихось обмежень права певних осіб на необхідну оборону КК не містить. Отже, право на необхідну оборону має будь-яка особа. Крім того, необхідна оборона – це не обов’язок людини, а її право.

Доброго дня!

Зауважу, що від 7 квітня 2017 року, на громадян Російської Федерації поширюється дія п. п. 2 п. 2 Порядку продовження терміну перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.02.2012 № 150.

п. п. 2 п. 2 Порядку, передбачає не більш як 90 днів протягом 180 днів у разі в’їзду іноземців, які є громадянами держав з безвізовим порядком в’їзду, якщо інший строк не визначено міжнародними договорами України. Порядок обчислення зазначеного строку встановлюється МВС.

Отже, строк перебування громадянами Російської Федерації на території України становить 90 днів протягом 180 днів.

Щодо в’їзду на територію України на власному автомобілі зазначу, що в Україні дане питання регулюється Конвенцією про дорожній рух та Порядком державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженого Постановою Кабінету міністрів України №1388 від 07.09.1998.

Згідно п. 50 Порядку, до поїздки за кордон допускаються транспортні засоби, на які видані реєстраційні документи відповідно до Конвенції про дорожній рух ( 995_041 ) та номерні знаки, серіям яких присвоєні літери латинського алфавіту.

Відповідно до буквального змісту Глави III Частини 1 Конвенції, під час поїздки за кордон на автомобіль повинна бути вся необхідна реєстраційна документація, в яку входять: свідоцтво про реєстрацію; розпізнавальний знак автомобіля; посвідчення водія; страхування «Зелена карта»; документи для окремих випадків.

Від так, Порядок та Конвенція передбачає документи, які необхідно мати при перетині кордону. Однак, даний перелік не є вичерпний та передбачає надання додаткових документів.

Доброго дня! Не вважаю потрібним відповідати на таке питання.

Доброго дня!

Відповідно до ст.19 ЗУ «Про відпустки» (http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/504/96-вр/paran214#n214) жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину-інваліда, або яка усиновила дитину, матері інваліда з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або інваліда з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або інваліда з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів.

Отже, виходячи зі змісту даної статті, особа, яка взяла під опіку дитину має право на щорічну додаткову оплачувану відпустку тривалістю 10 календарних днів.

Доброго дня!

Відповідно до ч.2 ст.29 ЦКУ (http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran175#n175) фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються ст. 13 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1382-15/parao167#o167).

Отже, Ви можете зареєструвати дитину, яка досягла 14 років у своїй квартирі, не реєструючи у вказаній квартирі себе.

Оскільки у другій частині свого запитання Ви вказали, що дитині 13,5 років, то додатково зазначу, що відповідно до ч.3 ст.29 ЦКУ (http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran175#n175) місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Щодо наступного запитання, то комунальні послуги, які сплачуються з розрахунку на кожну особу є рівними як для дорослих, так і для дітей. Зменшення плати на комунальні послуги може відбуватись лише, якщо у Вас є право на якийсь із передбачених законом вид пільги.